Йов 29
1 І Йов далі вів мову свою та й сказав:
2 „О, коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли борони́в мене Бог,
3 коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі його я ходив в темноті́,
4 як був я за днів тих своєї погожої о́сени, коли Божа милість була над наме́том моїм,
5 коли Всемогу́тній зо мною ще був, а навко́ло мене — мої діти,
6 коли мої кро́ки купалися в маслі, а скеля оли́вні струмки́ біля мене лила́!
7 Коли я вихо́див до брами при місті, і ставив на площі сиді́ння своє,
8 як тільки вбачали мене юнаки́ — то ховались, а ста́рші встава́ли й стояли,
9 зве́рхники стримували свою мову та клали долоню на уста свої, —
10 ховався тоді голос володарів, а їхній язик приліпа́в їм був до піднебі́ння,
11 Бо яке ухо чуло про мене, то звало блаже́нним мене, і яке око бачило, то свідкувало за мене, —
12 бо я рятував бідаря́, що про поміч кричав, і сироту́ та безпо́мічного.
13 Благослове́ння гинучого на ме́не прихо́дило, а серце вдовиці чинив я співа́ючим!
14 Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та заві́й було право моє.
15 Очима я був для сліпого, а кривому — ногами я був.
16 Бідаря́м я був батьком, супере́чку ж, якої не знав, я досліджував.
17 Й я торо́щив злочинцеві ще́лепи, і виривав із зубів його схо́плене.
18 І я говорив: Умру я в своєму гнізді́, і свої дні я помно́жу, немов той пісок:
19 для води був відкритий мій корень, а роса зоставалась на вітці моїй.
20 Моя слава була при мені все нова́, і в руці моїй лук мій відно́влював силу.
21 Мене слу́халися й дожида́ли, і мовчали на раду мою.
22 По слові моїм уже не говорили, і падала мова моя на них кра́плями.
23 І чекали мене, як дощу, і уста свої відкривали, немов на весінній той дощик.
24 Коли я, бувало, сміявся до них, то не вірили, та світла обличчя мого не гаси́ли.
25 Вибирав я дорогу для них і сидів на чолі́, і пробува́в, немов цар той у ві́йську, коли тішить засму́чених він!
Йов 30
1 А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бриди́вся б покласти із псами отари моєї.
2 Та й сила рук їхніх для чого бува́ла мені? Повня сил їх мину́лась!
3 Само́тні були в недоста́тку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
4 рвали вони лободу́ на кущах, ялівце́ве ж коріння було їхнім хлібом.
5 Вони були ви́гнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злоді́їв,
6 так що вони пробува́ли в яру́гах долин, по я́мах підземних та скелях,
7 ревіли вони між кущами, збирались під те́рням, —
8 сини нерозумного й діти неславного, вони були ви́гнані з кра́ю!
9 А тепер я став піснею їм, і зробився для них погово́ром.
10 Вони обриди́ли мене, віддали́лись від мене, і від мойого обличчя не стримали сли́ни,
11 бо Він розв'яза́в мого пояса й мучить мене, то й вони ось вузде́чку із себе відкинули перед обличчям моїм.
12 По прави́ці встають жовтодзю́бі, но́ги мені підставляють, і то́пчуть на мене дороги нещастя свого.
13 Пори́ли вони мою сте́жку, хо́чуть мати ко́ристь із мойого життя, немає кому їх затримати, —
14 немов через ви́лім широкий прихо́дять, валяються попід румо́вищем.
15 Оберну́лось страхіття на мене, моя слава проне́слась, як вітер, і, як хмара, мину́лося щастя моє.
16 А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
17 Вночі мої кості від мене віддо́вбуються, а жи́ли мої не вспоко́юються.
18 З великої Божої сили зміни́лося тіло моє, і неду́га мене опері́зує, мов той хіто́н.
19 Він укинув мене до болота, і став я подібний до по́роху й по́пелу.
20 Я кли́чу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою́, Ти ж на мене лише придивля́єшся.
21 Ти зміни́вся мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки.
22 На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопи́всь на спусто́шення!
23 Знаю я: Ти до смерти прова́диш мене, і до дому зібра́ння, яко́го призна́чив для всього живого.
24 Хіба не простяга́є руки́ потопе́льник, чи він у нещасті своїм не кричить?
25 Чи ж не плакав я за бідаре́м? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
26 Бо чекав я добра́, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темно́та прийшла.
27 Киплять мої ну́трощі й не замовка́ють, зустріли мене дні нещастя,
28 ходжу́ почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу́.
29 Я став братом шака́лам, а струся́там — това́ришем,
30 моя шкіра зчорніла та й лу́питься з мене, від спеко́ти спали́лися кості мої.
31 І стала жало́бою а́рфа моя, а сопі́лка моя — зойком плачли́вим.